Кажуть, добро повертається сторицею. Яскравим прикладом цьому може слугувати історія переселенки з Херсонщини, уродженки села Навіз, Ганни Мацак.
У далекому 1988-му дівчина з багатодітної сім’ї поїхала працювати на південь, у Херсонську область, де молодих працівників забезпечували житлом. Там знайшла свою долю, звила сімейне гніздечко, народила та виховала п’ять синів та дочку. І все життя дбала та працювала, аби жити не гірше, ніж інші.
Щира, відкрита та трудолюбива Ганна прижилася на новому місці. Жителі села Новополтавка, що у Калинівській ОТГ, де мешкала до війни багатодітна родина Мацаків, поважають волинянку за безвідмовність та бажання допомогти усім і кожному, навіть жартома називають «керівницею Міністерства доброти». Усе це дізналися з публікації місцевої газети, яку жінка захопила разом з документами, коли тікали від війни.
А ще жителі Новополтавки обрали нашу землячку депутатом. Тож допомога іншому стала для Ганни Іванівни не лише потребою душі, а й громадським обов'язком, який вона завжди виконувала надзвичайно сумлінно. Бо вміє знайти підхід і до старших людей, і до дітей.
І хоч як багатодітна мама Ганна Мацак пішла на пенсію раніше, та кожен її день був розписаний, сумувати не доводилося. Окрім домашніх справ, бо ж тримали домашнє господарство, то старенькій сусідці за комунпослуги потрібно заплатити, то ліки придбати чи у хаті прибрати, і навіть одинокій бабусі дров напиляти. Жінка не цуралася ніякої роботи.
- Коли почалася війна, люди жили у льохах, підвалах. Наприклад, разом з нами жили ще дві одиноких сусідки. Російські солдати чинили таке, що й згадувати страшно. Спочатку забирали хлопців-атовців, тих чоловіків, які не приховували своєї позиції щодо єдиної України, допитували, знущалися. Про долю деяких з них і досі нічого не відомо. Ходили по хатах, мародерили, гвалтувати. Люди почали виїздити. Село постійно обстрілювали, зруйнували відремонтований міст, через який йшла дорога до села, - згадує пережите Ганна Мацак.
Після майже двох місяців переховування у підвалі вирішила покидати село і Ганна Іванівна. Дуже жінка переймалася за 24-річну дочку Оксану, котра була разом з нею в окупації. Сини ж розлетілися з батьківської оселі ще до початку війни.
- Нам допомогли виїхати волонтери з місцевої Церкви євангельських християн баптистів. Збиралися за лічені хвилини, тож з собою взяли лише документи та деякий теплий одяг, - розповідає жінка. - Чоловік залишився у селі, а через день після нашого від'їзду нам зателефонував, що рашистська ракета частково зруйнувала будинок.
У Нововолинську живе з дружиною син Ганни Мацак Микола. Разом зі старшим братом нині і наймолодший Іван, бо навчається у місті гірників. Прихистили вони і сестру Оксану. А Ганна Іванівна поїхала у рідний Навіз.
Ціле літо була у селі, допомагала працювати на городі, а коли у невеличку батьківську хату приїхали, тікаючи від війни, ще двоє племінників з сім'ями, погодилася на пропозицію дочки свого колишнього знайомого Альони Ханової і перейшла жити у старенький будинок її батьків у Рожищі.
- Знаєте, нелегко переселенцям опанувати себе морально на новому місці, соромно щось у когось просити, але скрізь трапляються добрі люди. Я щиро вдячна власникам нового помешкання, котрі надали мені його безкоштовно. Була приємно вражена і доброзичливістю представників Біблійної Церкви ЄХБ у м.Рожище, коли відвідала одну з організованих ними зустрічей для переселенців. Окрім душевного спілкування, нам видали ще й продуктові набори. Щиро вдячна за допомогу і Рожищенському ЦНАПу в особі керівниці Людмили Пархомчук, - розповідає Ганна Мацак.
Допомагають облаштовуватися мамі на новому місці і діти. Купили їй невеликого холодильника, аби мала де зберігати продукти, електрочайник, щоб і чаю могла зігріти, і води, аби вмитися, а ще обіцяли поклеїти нові шпалери у кімнаті. Бо хочеться домашнього затишку, хочеться тепла.
Щодо тепла, то є у хатині груба. От тільки чим її палити, стало для переселенки проблемою. Наразі придбати трохи дров допоміг родич, тож у кімнаті тепло. Але ще ж зима попереду. Тож це питання залишається для Ганни Мацак відкритим. Бо жінка добре розуміє,
що хоч нещодавно українські військові і звільнили їх населений пункт, проте повертатися туди нині небезпечно. Та й будинок частково зруйнований.
- На весну обов'язково будемо повертатися додому, треба дім відбудовувати, городи садити, - каже Ганна Іванівна.
І стільки надії у цих її словах, що я розумію: ми відбудуємо Україну, інакше і бути не може.
А покищо маємо розуміти, що наше добре слово, посильна допомога та підтримка для переселенців - це те, що не дозволить їм зневіритися у завтрашньому дні. Кожна наша добра справа - це підтвердження того, що ми, українці, справді єдині, і в радості, і в горі.