A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Рожищенська міська рада
Волинська область, Рожищенський район

«Змінювати країну треба починаючи з себе», - Олександр Наумик

Дата: 06.12.2016 09:43
Кількість переглядів: 17

Відвага, хоробрість, мужність, неймовірний патріотизм та невтомна жага до перемоги – усе це сьогодні про наших славних захисників. День Збройних Сил України, який щорічно відзначають 6 грудня, нині набув особливого змісту.

І хоча зараз він позбувся атмосфери свята і сповнений тривоги, водночас українці усвідомили справжнє значення і цінність поняття «воїн». Нині український воїн – це справжній Герой, надійний захисник, патріот і людина, для якої честь, свобода і незалежність – не порожні слова.

Наш Рожищенський край теж славиться воїнами світла, які незважаючи ні на що гідно стали до оборони українського кордону. Прикладом мужності та патріотизму є рожищанин Олександр Наумик. Більшість військовослужбовців знають його на псевдо «Адреналін», яке прикріпилося до нього і, напевно, найбільше характеризує бійця, як людину, здатну швидко реагувати на різного роду загрозливі ситуації. З таким, як то кажуть, і в бій не страшно йти.

Під час проходження строкової служби в 95-ій окремій десантно-штурмовій бригаді, що в Житомирі, Олександр добре засвоїв навики поводження зі зброєю. Але й подумати не міг, що дуже скоро їх доведеться застосовувати на практиці, захищаючи цілісність України. Коли демобілізувався, пішов працювати охоронцем в інкасаторську службу «Феміда-Інтер». Незадовго в столиці почав вирувати Майдан. І хоч Олександр не був учасником Революції Гідності фізично, проте думками підтримував людей, які, проявивши гідність, виборювали свою свободу. А коли на Сході почалися перші сутички, вирішив, що неправильно сидіти вдома, якщо там ти принесеш більше користі своєму українському народові. Тиждень «штурмував» райвійськкомат, аби отримати повістку. Не розуміє молодий чоловік, як це ховатися від армії.

«Одного разу, ввімкнувши телевізор, я побачив, як проводжають в останню дорогу мого командира зі строкової служби Максима Савченка. Тоді й прийшло усвідомлення того, що не можна сидіти вдома, кричати «Слава ВДВ», тоді, як там, на Сході, гинуть люди…», - коротко мотивує своє бажання йти на війну на перший погляд простий молодий чоловік.

Коли ж довгоочікувана повістка була на руках, а за плечами навчання на полігоні в Яворові, за шість днів до відправки в зону АТО, Олександр… одружився. Маючи вдома надійний тил, молодий чоловік з легким серцем поїхав на Схід, бо знав вдома є дві людини, кохана і мама, які молитимуться за нього. А щира молитва рідних – це найсильніший оберіг.

«Спершу наша 80-та окрема десантно-штурмова бригада приїхала в славнозвісне село Побєда, що в Новоайдарському районі на Луганщині. Нас запевнили, що ми далеко від лінії фронту, а як виявилося згодом, близько 50 кілометрів. Мали їхати на підсилення хлопцям, які захищали Луганський аеропорт, але бійців в 2 години ночі вже вивели і даний об?єкт був вже зданий. А в 4:17 ранку з російської території нас накрили Смерчі. Щоправда, не розрахували на 300 метрів», - розповідає про своє бойове хрещення Олександр.

Почалося зовсім інше життя. Життя, яке цінуєш за кожну його хвилину. Виконання тактичних завдань Генштабу в перемішку з бойовими діями та втратами. Олександр зізнається, що війна це справді страшно. Спочатку все було побудовано на патріотизмі, але коли зрозуміли, що їх часто-густо «здають і продають», грають людьми, як шахматами, тоді прокидається зовсім інше почуття – почуття відповідальності за свого товариша, друга і побратима, який в будь-який момент стане живим щитом і за тебе.

«З нашої бригади 80-ОДШБ дуже багато людей загинуло. З роти 29 жовтня 2014 році не стало Євгенія. Родом він був із Запорізької області, але проживав у Львові. Перед тим, як потрапив до війська, поховав дружину. Виховував шестирічного сина. Міг не йти служити, в нього бронь була. Але Євгеній завжди казав: «Я за спиною свого сина ховатися не буду». Тепер його син зовсім сирота… Але завдяки мужності цього чоловіка дві роти солдатів залишились живі і здорові», - сумно пригадує події дворічної давнини демобілізований боєць.

І це один із багатьох випадків, коли хлопці йшли на штурм згідно з «генштабівським планом», а потрапляли в ситуації, з яких дивом виходили живими. Щоправда, не всі…

«В Сокольниках ми мали розірвати кільце, щоб прийти на допомогу 32-му блокпостові, але не вийшло… За один день трьох поранених та один вбитий», - тихо промовляє солдат.

На війні, за словами співрозмовника, ти переоцінюєш своє життя і розумієш, що таке справжня дружба. Знаєш, що навіть в найзапеклішій битві, пораненого чи мертвого, товариш винесе тебе завжди. «Чуже життя там цінуєш як власне», - запевняє людина, яка була не в одному бою.

Вдячний солдат волонтерам, які попри свої справи з розумінням віднеслися до постачання всього необхідного в зону АТО. Пригадує, що був період, коли їли одне згущене молоко, бо провізія не доходила. Щоправда, зауважує Олександр, місцеві жителі теж допомагали, хліб носили, закрутки, консерви. До кінця служби вже армія налагодила постачання.

«Спочатку на війні був реальний бардак, злагодженості ніякої. Не знали, хто звідки стріляє і де ворог, а де свої. Забезпечення теж ніякого. Добре, що Валєра Шварцкоп бронежилет дав, волонтери – каску. Мінімальне давала армія. А спершу нас забезпечували прості українці. Це тепер вже все налагоджено», - розповідає Олександр Наумик.

Спали солдати теж де прийдеться: коли в бліндажі, коли в посадці, а коли й посеред кукурудзяного поля. Там не дивишся, де м’яко, головне, щоб прокинутися після сну.

«Війна входить в звичку. Ти починаєш відноситися до неї, як до роботи. За пострілом можеш визначити, чи воно до тебе летить, чи ні. Чи ховатися, чи ні. Інколи в тиші не можна було заснути. Знаю багато хлопців, яких тягне назад на війну, до свої товаришів, за тим адреналіном. А є такі, яким важко психологічно відійти від війни. Все залежить від психіки людини», - відповідає демобілізований боєць на запитання, чи важко психологічно після війни.

«Десять хлопців з роти лишилися на піврічному контракті, трьох – на річному. Але я більш ніж впевнений, якщо треба буде, то 70-80 % побратимів кинуть свої теплі ліжка і знову стануть на захист рідної землі при першому ж поклику», - запевняє солдат.

80-ОДШБ, в складі якої був наш герой, побувала у багатьох «гарячих» точках. Видно, що важко пригадувати солдатові ті дні, бої та втрати. Тому не надто розпитую.

Словом, війна – штука не слабкодухих. Постійні обстріли та штурми. Зради і нібито мирні перемовини. До речі, за словами Олександра, дуже часто помічали, коли після візиту спостерігачів з ОБСЄ, де у складі багато росіян, ворог бив по їх позиціях точно та прицільно. Збіг? Навряд чи. Тому військовики після візиту «мирних» гостей просто передислоковувалися.

Прикро за словами Олександра, коли чує: «Нащо тобі той Схід».

«Я наводжу такий приклад, якби хтось прийшов до вас додому і «віджав» одну кімнату, ти б не задавався питанням «Навіщо?», ти б воював за неї до кінця. Теж саме й там: якщо ми лишимо Схід, ми лишимо й Центральну, й Західну Україну. Таке можуть говорити тільки ті люди, яких не торкнулася війна. Всіх обурює те, що там, на верху, на війні заробляють гроші. Але я не хочу, щоб це пекло, яке я бачив, прийшло до нас. Солдат живе присягою, тому що це не така річ, яку прочитав і забувся. Бо якщо ти зрадив її раз – зрадиш і другий», - розмірковує Олександр Наумик.

Каже Олександр Наумик, що Росія нині виграла в інформаційній війні. Бо навіть сам, коли дивився російське телебачення, розумів, що в це можна повірити. Але закликає людей перестати жити і думати за принципом «стада», бо є нині багато інформаційних ресурсів, завдяки яким можна зробити свій висновок, знайти зерно правди.

«Країна наша хороша, люди працьовиті, молодь стає кращою. Ми повинні прививати молодому поколінню патріотизм. Щоправда, політики в нас нікудишні. Третій Майдан мусить бути, бо їх треба спитати, хто має нести відповідальність за всі ці смерті. Але перш за все грішити треба не на політиків, а на себе. Бо ми привели їх до влади: хто за гречку, хто за цукор. І «змінювати країну треба починаючи із себе», - завершує розмову Олександр Наумик, людина гідна пошани та дяки від кожного з нас. Бо в свої такі ще молоді роки він не тільки пішов захищати рідний край, а й з упевненістю каже, що якщо прийдеться – піде знову. Людина, яка хоче змін та мирного неба над квітучою Україною, де житимуть дійсно щасливі люди.

Ірина Зенц


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь