A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Рожищенська міська громада
Волинська область, Луцький район

Рожищанин розповів про війну в Афганістані

Дата: 15.02.2021 15:18
Кількість переглядів: 628

15 лютого в Україні вшановують учасників бойових дій на території інших держав.

Це день, коли ми згадуємо тих, хто з волі владних мужів чи за власним бажанням брав участь у військових протистояннях або так званих миротворчих місіях колишнього Радянського Союзу та незалежної України, що проходили у шістнадцяти країнах світу.

Найкривавішою сторінкою цих військових місій, безумовно, стала війна в Афганістані 1979-1989 років, участь в якій брало понад 160 тисяч українців. Майже чотири тисячі з них повернулися на рідну землю у цинкових домовинах, доля 72 українців досі залишається невідомою.

«Виконували наказ», - так говорить про своє перебування в Афганістані рожищанин Микола Вавринчук. Для нього, тоді 19-річного сільського юнака, котрий перед присягою вистріляв лише три патрони, визначальним став горезвісний бій під кишлаком Шаєста, який увійшов в історію Афганської війни, як найзапекліший бій із найбільшими втратами.

У Афганістан молодший сержант Микола Вавринчук потрапив у січні 1980-го. Мамі у рідну Ясенівку писав, що на навчаннях у Казахстані.

Перше, що вразило молодого армійця, - це природа чужої країни: високі гори, вузькі звивисті дороги, перевали та незвичний клімат. Палюче сонце, пісок, що не дає дихати, і постійна спрага закарбуються в його пам’яті назавжди.

Тиждень-два в горах, кілька днів перепочинку. Такою була служба, за словами Миколи Вавринчука. З місцевими були на сторожі, дітей підгодовували. Чоловік не багатослівний, мабуть, болять ці спогади і через роки.

«Багато постраждало тоді безневинного мирного населення, – говорить Микола Олександрович. – Замполіти нас переконували: або ти вб’єш, або вб’ють тебе. Тож виконували накази і зайвих запитань не ставили, бо вибору насправді не було».

«Що було для Вас найстрашнішим?» – допитуюся.

«Звичайно, хотілося жити, тож найстрашнішим було залишитися у тих пісках назавжди», - зізнається колишній афганець.

«А потрапити в полон не боялися?».

«На цей випадок завжди при собі мав гранату. Бо краще було вмерти, аніж потрапити у руки моджахедів», - говорить Микола Вавринчук.

Найбільшим випробуванням, яке випало на долю нашого земляка у тій чужій війні, був бій поблизу кишлака Шаєста.

«Це було 3 серпня 1980 року. В цей день у Москві саме відбувалося урочисте закриття олімпіади, а нас добивали у вузькій ущелині поблизу Шаєсти.

Напередодні, 2 серпня, підрозділи 201 Гатчинської мотострілкової дивізії, кундузького розвідувального батальйону і 149-го мотострілкового полку проводили бойову операцію в Мошхадській ущелині та потрапили в засідку. На другий день нас відправили на підмогу.

Йшли одна за одною перша, друга, третя роти. Я був у третій. Дистанція - у полі людського зору. Як тільки перша рота звернула за гірський вигин, почулися постріли. Бій розпочався десь о восьмій ранку і тривав майже добу. Обстрілювали з усіх боків. Ущелина вузька, метрів двадцять, сховатися практично ніде. Залягали за виступами гір, великим камінням. А з гір нас щедро поливали вогнем. Не буду вдаватися у подробиці, та нас розстрілювали, наче навчальні мішені, бо моджахеди мали тактичні переваги. З першої роти залишився лише один солдат, а загалом у цьому бою загинуло 49 радянських військових і 48 було поранено», - розповідає Микола Вавринчук.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 15 лютого - День пам'яті загиблих воїнів-інтернаціоналістів та День виводу військ з Афганістану.

До слова, тяжке поранення лівої руки у цьому бою отримав і наш співрозмовник. Тож 4 серпня разом з іншими порененими Микола Вавринчук був доставлений гелікоптером у Кундуз, де отримав необхідну першу медичну допомогу, а далі літаком був переправлений у військовий госпіталь Ташкента.

«У тому страшному бою загинуло троє хлопців з Волині: Василь Силюк, Віктор Потапчук та Юрій Панасюк, - з сумом констатує Микола Олександрович. – Я після поранення мав кілька операцій, понад два місяці лікувався в госпіталі, а в кінці жовтня 1980-го був комісований з лав армії з групою інвалідності».

За мужність та героїзм під час виконання бойового завдання Микола Вавринчук нагороджений медаллю «За бойові заслуги».

Коли повернувся у рідну Ясенівку, ще довго лікував наслідки поранення. Та від своєї професійної мрії не відмовився – працював і водієм у колгоспі, і комбайнером.

Разом з дружиною Галиною Миколаївною народили і виховали сина та дочку, діждалися двоє онуків. Як учасник війни в Афганістані, Микола Вавринчук отримав квартиру в Рожищі, де й мешкає з сім’єю нині.

Правда і спогади про Афганістан у кожного різні, у кожного свої. Та всі, хто відчув на собі небезпеку війни, ніколи і нікому не побажають такої участі: коли виконуєш наказ і «гризе» сумління, коли немає вибору, коли поняття «повинен» бере гору над власним розумінням ситуації, коли просто змушений відстоювати нав’язані кимось ідеали. І відстоювали, ціною власного життя.

А ті, хто вижив у цьому горнилі смерті, спеки та піску, можуть вважати себе обранцями долі. Хоча дні, проведені в Афганістані, вони не забудуть ніколи.

Текст та фото Тетяни Боярин

(газета «Наш край» №6 за 11 лютого 2021 року) 

Передрук можливий лише за згоди автора


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь