Благословенна земля, ймення якої – Україна, зажурилася. Вже не вперше українці вступають у кривавий тан зі своїм північним сусідом. І знову розтинаються сотні, тисячі молодих сердець вкраїнських за волю й незалежність рідної держави. Небесне військо гіркотою множиться, і знову похилилася червона калина, у домовинах повертаються нескорені мужні Герої України на батьківщину…
Погідний день літа, 24 липня, зовсім не тішив Рожищенську громаду, бо обперезаний був болем, скорботою, жалобою – рожищани прощалася зі своїм Героєм 37-річним Володимиром Коваленком. Живим коридором, який утворили вздовж центральної вулиці Рожища до вулиці Спортивної, 16, де народився та виріс Герої, зустрічали воїна на колінах та з квітами.
«У це важко повірити. Таких хороший хлопець був. Володимир проживав з дружиною в Торчині, будував дім. Останні роки працював у Польщі, бо зі всіх сил намагався добудувати власний дім. Вже робив теплу підлогу. Не раз мама Валя розказувала: «Так втомлюється Володя, але тішиться, що матиме свою хату». Та не судилося пожити в тій хаті…», - втираючи сльози розповіла родичка загиблого.
За її словами, Володимир приїхав з Польщі додому 23 лютого на ювілей до батька Олександра. І так назад не повернувся, бо ж війна. Став на захист своєї України, яку любив всім серцем. На землях якої будував свій дім та хотів ростити дітей. Та не судилося: ні жити, ні стати батьком…
Подружжя Коваленків виховали та викохали троє синів. Здавалося, ось воно щастя. Середній одружився та потішив онуками. Сподівалися діждатися онуків від старшого Володимира та одружити найменшого. Натомість через клятого ворога двоє синів взяли до рук зброю та пішли боронити рідну землю. На жаль, старший солдат мотопіхотного батальйону Володимир загинув 19 липня у результаті ворожого обстрілу на Донеччині під час виконання бойового завдання щодо захисту незалежності України.
… опісля недовгого перебування у батьківській хаті загиблого Володимира повезли до Свято-Михайлівському храму, де святі отці відслужили поминальну панахиду.
Жалоба… жалоба… жалоба… Й немає виміру слізному болю, й не підібрати слів утіхи для рідних, і не злічити людей, які прийшли віддати шану Герою, який поклав своє життя на вівтар за мирне небо для нас усіх – українців.
Коли тихим сумом читалася молитва «Отче наш», над храмом з легким подихом вітру в небосині кружляла зграя білогрудих ластівок, наче душі Небесної сотні, що приймають у свій гурт ще одного Воїна Слави, щоби перевести його через поріг від життя до життя – життя вічного, Небесного.
Хоронили Героя під супровід військового оркестру та почесні автоматні залпи; спочив син України вічним сном на міському кладовищі у Рожищі. Та Герої не вмирають! Герою Володимиру Коваленку: «Слава! Слава! Слава!».
