У Рожищенській громаді є люди, які готові ділитися своєю ласкою та турботою, підтримати дітей, які позбавлені батьківського піклування.
Наразі у громаді функціонує два будинки сімейного типу та 2 прийомні сім'ї.
Так би мовити, наймолодшою з них є прийомна сім'я Юрія та Руслани Грицаків з Рудні, які взяли на виховання четверо діток.
Мама, тато і сім "Я" - так тепер можна сказати про їхню багатодітну родину, адже у Грицаків є троє рідних донечок - Діана, Мар'яна та Вероніка.
Думка взяти на виховання діток першою зародилася у Руслани Святославівни. І цьому може бути логічне пояснення, адже вона сама зростала у сім'ї, де виховувалися прийомні братики та сестрички. Її батьки Валентина та Святослав Черницькі і нині мають на виховані п'ятеро дітей.
А ще, зізнається жінка, дуже хотіли сина. Коли Руслана у час пандемії завагітніла втретє, думку про усиновлення відклали. Але Бог знову дарував донечку.
Працюючи медичною сестрою, Руслана завжди до щему в серці переймалася, коли приводили на медичний огляд діток з місцевого притулку. Бажання допомогти дитині зі складною долею визрівало у її серці не місяць, і навіть не рік. А коли війна осиротила ще більше дітей, жінка знову заговорила з чоловіком Юрієм про реалізацію задуманого. І вони звернулись в службу у справах дітей з пропозицією взяти на виховання хлопчика чи двох.
Коли пройшли відповідні навчальні курси, дізналися про хлопчика Владислава. Пізніше з'ясувалося, що у Влада ще є два братики і сестричка.
- Після отримання інформації, що їх четверо з однієї сім'ї, ми порадилися з чоловіком і вирішили не відступати від задуманого. Так у нашій сім'ї з'явилися одинадцятирічний Владик, десятирічні Андрій та Аня і п'ятирічний Едік.
Ми довго розмовляємо з прийомними батьками про те, що дітям довелося тривалий час перебувати у притулку, з яким на початку повномасштабного вторгнення виїздили до Чехії. Там, за кордоном, одна сім'я навіть хотіла всиновити Владислава, але забрати усіх чотирьох дітей, іноземці не наважилися.
Пізніше і дорослі, і діти згадують своє перше знайомство. Зізнаються, що хвилювалися. А коли після кількох відвідувань діти почали самі телефонувати, зрозуміли: вони знайшли один одного.
Прийомні батьки зізнаються, що у період адаптації виникали різні проблеми - і у шкільному колективі, і у налагодженні внутрісімейних стосунків. Але терпіння та любов допомагають долати труднощі.
Найголовніше правило виховання у родині Грицаків - не обманювати, бо неправда рано чи пізно проявляється, вона не дозволяє будувати довірливих стосунків.
Розповідаючи про прийомних синів та донечку, батьки найперше говорять про уміння та таланти кожного з дітей. Наприклад, Владислав має хист до малювання. Після занять з луцькою художницею та арт-терапевткою Тетяною Мялковською, картини Владислава реалізовували на підтримку воїнів ЗСУ, дві свої роботи демонструє талановитий хлопчина і нам. А ще Владислав і Андрій полюбляють футбол, займаються у спортивній секції. Аня спробувала себе у заняттях танцями.
Ми побували у Грицаків у переддень останнього дзвоника. Літо - пора канікул, тож у родині складають плани на спільний відпочинок.
А ще, це вільний час і можливість покращити фізичний стан діток, пройти певні медичні обстеження, лікування, адже попередній спосіб життя діток, психологічне навантаження через певні переживання не додали їм здоров'я, - зазначає прийомна мама.
Першою помічницею батькам у родині є вісімнадцятирічна донечка Діана, яка є студенткою -першокурсниця ВДУ. Тож коли у молодших дітей виникають проблеми з домашнім завданням, сестра завжди прийде на допомогу.
Середня донечка Мар'яна може з радістю побавити наймолодшу Веронічку, аби мама мала змогу приготувати щось смачненьке.
За словами Руслани, усі діти охоче допомагають їй на кухні та у прибиранні оселі.
А от п'ятирічний Едік полюбляє гратися з татом. Доки ми спілкувалися, хлопчик не відходив від Юрія Миколайовича. І навіть розповідав, як їздив з татом у рейс (чоловік працює водієм молоковоза).
І приємно тішило вуха його дитяче: "Тат! Тат! Тат!"
Прийомні батьки Руслана та Юрій розповіли, що навіть не сподівалася, що діти так швидко стануть кликати їх татом і мамою.
Напевне, подумалось мені, так відчули дитячі серця. Бо любов і турбота справді творять чудеса.
Тетяна Боярин