Понад рік триває в Україні повномасштабна війна, щодня забираючи чиїсь життя. І вже на роковини світлої пам’яті ми схиляємо у жалобі голови перед могилами тих Героїв, які першими піднялися на захист Батьківщини і першими віддали за неї свої життя.
24 березня 2022 року загинув рожищанин Олександр Віталійович Токарський, 1974 року народження.
Життя командира першого стрілецького відділення 3 стрілецького взводу 3 стрілецької роти обірвалося поблизу населеного пункту Пісківка Бучанського району Київської області.
47-річний Олександр Токарський був хорошим господарем, щирим українцем і патріотом своєї держави. Він дбав про сім’ю, зводив просторий будинок для дітей, тому й вирушав час від часу на заробітки за кордон.
У перший день війни вони з сином Богданом прийняли рішення залишати роботу (працювали в Польщі) і повертатися в Україну, бо відчували моральний обов’язок стати на захист рідної землі. А вже 26 лютого Олександр Токарський був призваний на військову службу.
- Тато телефонував нам і заспокоював, що все буде добре, не зізнавався, як їм важко, не хотів нас хвилювати. Лише у телефонній розмові зі своїм братом, як ми дізналися вже пізніше, розповідав, що було лячно, бо обстрілював ворог інтенсивно, що спали на сирій землі в лісосмузі, що стояли на необлаштованих позиціях, - розповідає донька загиблого Мирослава Токарська.
«Олександр, як командир відділення, переживав за хлопців, яким потрібні були берці й теплий одяг. Він навіть хотів придбати обмундирування за власні гроші», - так згадував про Героя військовий капелан отець Олег, який знав нашого земляка і приїхав особисто віддати йому останню шану.
Такими були гіркі реалії перших місяців війни, коли наші захисники і зброї відповідної не мали, і обмундирування, і усього іншого.
«Олександр Токарський був людиною чистої душі. Я знав його зовсім недовго, але він закарбувався у моєму житті. Коли наші хлопці приймали присягу, я бачив їхню впевненість у тому, до чого вони йдуть. Я бачив, що вони йдуть за свої сім’ї, за рідну землю, і ця втрата не буде марною», - наголосив у своїй проповіді отець Олег.
Звичайно, загибель нашого земляка не була марною, бо завдяки таким, як він, ми зуміли стримати ворога. От тільки для родини ця втрата – болюча рана, яка ніколи не заживе.
- Тато був для нас з братом і захисником, і порадником. Ми завжди могли звернутися до нього, розповісти про свої проблеми, а він завжди намагався нас зрозуміти і знайти правильний вихід із ситуації. Сьогодні нам цієї підтримки дуже не вистачає, - говорить Мирослава Токарська.
Для кожного з членів родини Олександра Токарського втрата найріднішої людини – це велике горе і вічний смуток, і кожен переживає її по-своєму.
Невтішна у своєму горі старенька 80-річна мама загиблого Алевтина Марківна. Бо нема для матері більшого випробування, аніж хоронити свою дитину.
А скільки таких згорьованих матерів, вдів по всій Україні, скільки дітей осиротила ця загарбницька війна. Але ми боремося, бо маємо відстояти свою державу, свою незалежність. І маємо пам’ятати та шанувати кожного, хто загинув у цій війні.
Вічна пам’ять і шана полеглому захиснику України Олександру Токарському!