5 грудня жителі Рожищенської громади навколішки зустрічали тіло загиблого земляка, молодого Героя Тараса Меліса.
Довгою була остання дорога воїна додому, адже загинув 23-річний Тарас Меліс 1 листопада в районі населеного пункту Новомихайлівка на Донеччині.
Біля пам'ятного знака Борцям за волю та незалежність України священники Православної Церкви України відслужили громадську панахиду за загиблим захисником України, на яку зібралося чимало рожищан.
"Кожного разу, коли ми стоїмо на цій площі над домовиною загиблого, ми запитуємо: "Чому так?". А відповідь одна - ми боронимо свою землю, ми відстоюємо незалежність держави ціною життів наших хоробрих вояків. Молодих хлопців, які борються до останнього подиху, віддають свої життя заради наближення Перемоги.
Тому їм вічна пам'ять і шана, а батькам велика вдячність від усієї громади за сина - патріота, за сина - Героя", - наголосив у своєму зверненні до присутніх капелан о. Миколай.
"Символічно, що на площі, де ми стоїмо, молодь напередодні великими літерами вивела слово Бахмут, аби привернути увагу жителів громади до цієї "гарячої" точки, аби об'єднати зусилля задля допомоги та підтримки тим землякам, які нині там воюють. Пів року виснажливих боїв. Саме в цьому районі загинув і наш земляк Тарас Меліс. Тож розуміємо, яка висока ціна кожного відвойованого клаптика української землі, як щедро вона полита кров'ю наших Героїв. Тому пам'ять про них має вічно жити у наших серцях", - наголосив Рожищенський міський голова Вячеслав Поліщук.
Опісля траурна процесія рушила до рідної оселі загиблого Героя, де з Тарасом востаннє прощалися його рідні, друзі, однокласники, сусіди.
"Тарас був щирим і привітним хлопцем. Ніколи нікого не ображав, допомагав батькам. Ініціативний, товариський, він мав багато друзів, знаходив спільну мову і з ровесниками, і з молодшими, завжди з повагою ставився до старших. Добра дитина була", - зі сльозами на очах розповідає про загиблого сусідка Марія Гейне.
"Перший спогад про Тараса-п'ятикласника - веселі очі, жартівлива вдача. Він там, де гамірно й шумно. Один із лідерів класу. Минув час - і це вже вродливий юнак у чудовій фізичній формі, активний, розумний. З життєвою дорогою визначився ще після 9 класу, коли вирішив продовжити навчання у Волинському обласному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою, - боронити рідну землю й український народ від загарбників. Хай Бог прийме його в Царство Небесне, де він стане ангелом-охоронцем братові, мамі, татові й усій сім'ї, а земля хай буде пухом. Щирі співчуття рідним, сили й мужності знести невимовний біль з приводу втрати найдорожчої людини", - каже класна керівниця полеглого захисника України Марія Матвійчук.
Саме так, Тарас не вагався з вибором, коли батько Петро Володимирович піднявся на захист України, Тарас пішов до військкомату добровольцем, став контрактником. Тож батько та син захищали рідну землю обоє.
Під тужливі звуки військового оркестру тіло загиблого велелюдною процесією провадили до храму Архістратига Михаїла, де відбулося відспівування Героя.
Посеред заупокійної панахиди небо розриває гучний сигнал сирени, ніби нагадуючи: війна продовжується.
Остання дорога Героя рідним містом і місце останнього спочинку на Алеї слави, поряд з земляками-побратимами.
Біль, смуток, ридання. Не приховує скупих чоловічих сліз і батько Героя. Ніякими словами не передати глибини батьківського горя за втраченим молодим життям сина. Тільки молитва до Всевишнього може втамувати їх нестерпний сердечний біль. Їхній Тарас поповнив небесний Легіон Героїв, така доля судилася йому у цьому короткому земному житті.
Гучні військові постріли - і сира земля приймає тіло Героя в свої холодні обійми. Вічна пам'ять тобі, Героє! Царство Небесне!
І тільки слова Державного Гімну - душу й тіло ми положим за нашу свободу - знову повертають до усвідомлення реальності: ми повинні боротися, повинні вистояти, у нас не має іншої дороги, якщо називаємо себе українцями.
