Щороку 21 лютого світова спільнота відзначає Міжнародний день рідної мови.
Це свято було встановлене у листопаді 1999 року на ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО. Головна мета – показати, що унікальність мови відрізняє один народ від іншого на планеті Земля.
Дату обрали не випадково. Саме 21 лютого 1952 року в Бангладеш відбувся збройний конфлікт через мову. Пакистанська влада жорстоко придушила мітингувальників (це були переважно студенти), які висловлювали свій протест проти урядової заборони на використання в країні своєї рідної – бенгальської мови. Тоді загинуло 4 студенти.
Український народ за свою історію постійно боровся за право писати, читати та говорити рідною мовою, а нині виборює право на свою незалежність, в тому числі й мовну, зі зброєю в руках.
«Як парость виноградної лози, плекайте мову», - так про нашу солов’їну висловлювався український поет Максим Рильський. І сьогодні, коли країна у стадії війни, цей заклик письменника набуває ще більшої актуальності. Адже мова – це генетичний код нації.
З початку повномасштабної агресії мовний фронт став важливим як ніколи. Мова стала не лише засобом комунікації, а й маркером ідентичності, а оборона мовних кордонів – одним з наріжних каменів нашої цілісності та суверенітету. Сьогодні це має розуміти кожен свідомий українець.
Безперечно, сама по собі відмова від російської мови не звільнить окуповані українські території. Але без визнання своєї ідентичності у мові, цього теж не вдасться зробити. Бо деокупація можлива лише в поєднанні зусиль нашої армії і свідомих українців, об’єднаних спільною ідеєю побудови своєї нації та держави.
Тому бережімо рідне слово, розмовляймо рідною мовою, якщо називаємо себе українцями!