У Рожищенській громаді – жалоба: рідні, друзі та місцеві жителі оплакують смерть Олександра Токарського, який 24 березня на Київщині під час виконання бойового завдання життя віддав за Україну.
Сім років тому в кінці січня в Рожищі навколішки зустрічали 20-річного захисника Олександра Плоцидима, який загинув від ворожої кулі снайпера на Луганщині. Тоді ніхто й подумати не міг, що у 2022-му почнеться повномасштабна війна і ми поруч із Сашком хоронитимемо ще одного Героя.
… 47-річний Олександр Токарський був люблячим батьком, турботливим сином, вірним другом, щирим українцем. Він планував видати заміж доньку та одружити сина, мріяв про дзвінкий сміх і тупіт маленьких ніжок онуків у будинку, що почав зводити, але всі задуми перекреслили події 24 лютого.
«Олександр про війну дізнався, перебуваючи із сином на заробітках у Польщі. Вони покинули все і повернулися додому. Пішки перетинали кордон і вже 26 лютого обоє пішли боронити Україну… Коли є такі люди, то ми під надійним захистом. Перемога буде за нами!» – розповів про загиблого міський голова Вячеслав Поліщук.
Військовий капелан отець Олег знав Олександра лише тиждень, але чоловік закарбувався у пам'ять своєю добротою, гарячим серцем, відкритістю, світлими помислами, впевненістю:
«Я благословляв Олександра в далеку дорогу. Тоді ми з ним домовилися, що обов’язково зустрінемося після перемоги. Але агресор, який прийшов на нашу землю, забрав життя цієї світлої людини: батька – в дітей, сина – у матері, брата, друга, побратима для воїнів, захисника нашої держави… Він переживав за хлопців, яким потрібні були берці й теплий одяг. Він знав, що йде за свою сім’ю, за свою родину, за свою країну. Серце кров’ю обливається від того, що щодня гинуть українці. Але я впевнений, що ці втрати недаремні. Перемога буде за нами, бо за нами правда, з нами Господь і над нами покров Пресвятої Богородиці», – наголосив у своїй промові військовий капелан.
… 27 березня весь день дув пронизливий вітер, який по обіді підсилив дощ, але ніяка погода не завадила місцевим жителям прийти на центральну площу міста і віддати шану Героєві Олександру Токарському, який надвечір повернувся додому. Чи не в кожного лилися сльози, огортав розпач, в саме серце в’їдався біль утрати, в повітрі витали німі питання: «Чому? За що? Коли це все закінчиться?»
Наступного дня ще більше людей прийшло провести в останню дорогу Олександра Токарського, який до всіх привітно усміхався із портрета. Саме таким його знали й запам’ятали. Під тужливу мелодію військового оркестру, який проводить в останню дорогу вже не першого воїна, колона рушила до церкви Різдва Пресвятої Богородиці, де військові капелани та місцеві настоятелі храмів провели чин відспівування.
По дорозі на міський цвинтар жіночки обговорювали жорстокі дії агресора, згадували загиблого, одна, піднявши голову вгору, підсумувала: «Він заслужив на таке ясне небо».
…Під звуки автоматних черг та під «Ще не вмерла України» рідні попрощалися з Олександром Токарським. Біль утрати ще довго ятритиме душу. Гірко та несправедливо втрачати тих, кого любиш.
Дай, Боже, нам востаннє переживати й оплакувати такі втрати, а нашим захисникам – двом Олександрам – низький уклін, світла і Вічна пам'ять! Герої не вмирають! Слава Україні! Героям Слава!
