«Я хочу слави на небі, а не на землі», – спогади про чемпіона України рожищанина Миколу Стасюка

06.09.2021
«Я хочу слави на небі, а не на землі», – спогади про чемпіона України рожищанина Миколу Стасюка

48 медалей лишив після себе спортсмен Микола Стасюк. Одна з них – чемпіона України з легкої атлетики по метанню списа. Кожна з них – це важкий труд і виснажливі тренування. І все для того, щоб перемогти хворобу та довести світу, що люди з інвалідністю теж на щось здатні.

Рік тому 4 вересня на Херсонщині помер активіст, спортсмен, чудова людина Микола Стасюк (Найк Стам), який мав інвалідність II групи (ДЦП). 6 вересня в Рожищі його провели в останню дорогу.

Давайте сьогодні згадаємо чоловіка, який був готовим віддати ближньому все, що мав. Спогадами про Миколу поділилися сестри Людмила, Алла та друзі.

Микола Стасюк народився 29 вересня 1983 році в місті Рожище. Внаслідок перенесеної ще в пологовому будинку жовтухи і тривалого кисневого голодування хлопцеві діагностували ДЦП гіперкінетичної форми.

Лікарі не давали надій, що Микола буде ходити, але батьки твердо вирішили, що поставлять його на ноги. Постійні пасивні фізичні вправи, масажі, плавання (найбільше хлопець купався у ставку біля рожищенського стадіону, адже на басейн не вистачало грошей, бо тільки мама працювала), любов, турбота, та титанічна праця з боку родини дали свої плоди.

У п’ятирічному віці Микола почав ходити. Спеціалісти дивувались: «Що ви робили?», «Як це можливо?».

Не просто було батькам, адже путівки на море доводилося «вибивати» через Київ. На місцевому рівні вважали, що мама їздить на відпочинок, а не реабілітувати дитину. Приїхавши саме з моря, Коля почав самостійно ходити.

«Микола ріс допитливим хлопчиком. В сім’ї його називали «мудрунчик». Тато, маючи інвалідність, займався з дитиною вдома: постійно і багато читали. Коля ще в дошкільному віці знав назви всіх тварин і риб, які були у шкільних підручниках, де знаходяться і як називаються сузір’я. Він цікавився навколишнім. Пригадую, спостерігаючи за мурашкою, яка щось несла, він хотів її зловити. «Коля, що ти робиш?» «Хочу допомогти, їй важко…», – розповідає сестра Людмила.

«Ми ніколи не соромились брати його з собою: на виставу в школі чи просто на прогулянку. Мені хотілося, щоб він був там, де і я, бачив те, що і я. На початках мої однолітки сміялись: «Твій малий п’яний», бо ходьба з порушеною координацією рухів виглядає саме так. Та я з гордістю відповідала: «Це мій брат. Він так просто ходить». Врешті-решт, його почали сприймати як свого, навіть віталися за руку. Як він радів цьому…», – додає жінка.

«Чому я не ходжу в садочок, як інші?», «А я піду в армію?». Це були питання, які наповнювали материнські очі слізьми. Ненька завжди питала: «Що я маю йому сказати?».

І ось настав час іти до школи. Миколу разом з іншими сусідськими хлопчиками записали в Рожищенську ЗОШ №1. Та був він там лише один день.

«Після лінійки, коли діти зайшли в клас, мама посадила сина за парту. Та вчителька сказала, що він високий хлопчик і треба його пересадити з-за парти на стілець, який стоїть в коридорі. Коля і цьому радів, а для мами це був удар, вона зрозуміла, що його «не прийняли». От вам і педагогічний такт», – пригадує сестра Алла.

За рекомендаціями лікарів батьки відправили дитину в спеціалізовану школу в Костополі, яку закінчив у 2001 році. Саме там вчитель фізкультури, який інколи заміняв вихователів, навчив його досягати поставленої цілі. Саме там він отримав свої перші медалі – за гру в шахи та шахи. Ці ігри він часто грав із батьком.

Після закінчення Костопільської спеціальної школи-інтернату І-ІІ ступеня для дітей з наслідками поліомієліту та церебральними паралічами Микола продовжив навчання в Рожищенській ЗОШ №1, яку закінчив у 2003 році і отримав атестат про повну загальну середню освіту.

Однокласники не зразу прийняли особливого учня. Були прикрі моменти та Коля не здався, він зумів влитися в колектив. Довів, що він така сама дитини, з таким ж інтересами. Часто допитував однокласників, хто куди поступає і з захоплено відповідав: «І я з тобою».

Навчаючись в 11 класі, він самостійно, не чекаючи мами чи тата, звертався в центри зайнятості та соціального захисту, щоб отримати інформацію, де зможе продовжити навчання, чим може займатись далі.

Микола розумів, що як кожна доросла людина повинен працювати та заробляти гроші. На що у відповідь була перевірка, чи благополучна у нього родина, чому дитина самостійно займається влаштуванням своєї подальшої трудової діяльності. Коли бачили маму дивувались: «А це ви?». Він був самостійним завжди.

Микола продовжив навчання в Лютіжі під Києвом у Всеукраїнському центрі професійної реабілітації інвалідів. Там у 2005 році здобув професію «Взуттєвик з ремонту взуття».

У 2012-му закінчив навчання в Міжрегіональному центрі професійної реабілітації інвалідів» – «Конторський службовець (бухгалтерія)». Але спеціаліст з інвалідністю нікого не цікавив. Микола не опустив руки, не здався, бо це не в його стилі жалітись на долю і скиглити. Він шукав та виконував будь-яку роботу, навіть копійчану. Розумів – у нього сім’я і він, як голова родини, повинен забезпечувати її. Паралельно займався спортом, щоб не втратити форму.

Микола присвятив себе не лише спорту. Разом із учасниками Театру активних молодих інвалідів, створеного на базі ГО «Джерело життя» під керівництвом Алли Антонюк, брав активну участь у виставах, з якими вони виступали не лише в Україні, а й за її межами. Поїздки не завжди фінансувалися. «Гроші треба? Знайдем. Пишіть відношення», – заспокоював керівника театру Микола.

Він не боявся звертатися за допомогою. Як кажуть його друзі: «Міг зайти в будь-які двері». В таких випадках думаєш: як добре, що він погано чув. Адже інколи люди дуже грубо та жорстоко реагували, принижували. А він просто хотів допомогти не собі, а тим, хто не в змозі сам заробити, тим, хто на інвалідному візку хоче бути активним наскільки це можливо.

48 медалей лишив Микола Стасюк після себе. Одна з них – чемпіона України з легкої атлетики по метанню списа. Кожна з них – це важкий труд та виснажливі тренування, і все для того, щоб перемогти хворобу й довести світу, що люди з інвалідністю теж на щось здатні.

«І я борець – не інвалід», – часто казав Коля словами Миколи Сингаївського.

Коли ми купуємо хліб, не замислюємось, скільки людей дотичні, щоб він опинився на столі. Так само і в кожну медаль було вкладено багато сил, старань, наполегливості, надії, витримки і прагнення досягнути результату.

Микола мріяв ввійти до паралімпійської збірної України та виступити у складі. На жаль, 4 вересня 2020 року в Херсонській області, куди він поїхав для участі в чергових змаганнях, його життя раптово обірвалось. Не стало людини, яка жила для інших, а не для себе.

Читайте також: Відійшов у засвіти рожищенський спортсмен Микола Стасюк

Микола Стасюк жив і своєю діяльністю прославляв місто. Не афішуючи, допомагав та робив добрі справи. Навіть рідні не знали про всі його вчинки та досягнення.

Після смерті хлопця, перечитуючи його листування та коментарі про нього, просто не віриться, що така людина жила серед нас, а ми не помічали, не цікавились… Ходить інвалід, то хай ходить… А скільки талантів він приховував в собі, ми не бачили. Чи не хотіли бачити? Як писав товариш Миколи Сергій Цуман, що в такому тілі Бог сховав золоте серце.

Не помічаючи за життя таких людей, можливо, хоч після смерті, не лишимось байдужими до світлої пам’яті нашого земляка, який довів, що не обов’язково мати здорове тіло, щоб досягати результатів, не треба великих статків, щоб допомагати тому, хто потребує допомоги.

Факти з життя Миколи Стасюка, про які розповіли рідні та друзі

• Хотів піти добровольцем в АТО, «щоб не гинули здорові», але йому відмовили через інвалідність. Звертався, аби її зняли. Його, як казали друзі, «відфутболили». Ніхто серйозно не сприймав.

• Щоб хоч якось допомогти хлопцям на сході, за мізерну пенсію купував чай, макарони та інше. «Ти б краще додому щось купив», – казала мама. «Дома є, хлопцям треба помагати», – відповідав Микола.

• Збирав корки з пластикових пляшок на протези захисникам. Дуже сердився, коли бачив, що вдома якусь викинули не знявши корок. «Ти викинула, а комусь нога чи рука була б…», – дорікав рідним.

• Допомагав волонтерам у Рожищі.

•Привів додому хлопця-переселенця на милицях, який приїхав з Донецька у Рожище, щоб нагодувати його і напоїти чаєм. «Мамо, ми повинні йому допомогти – в них війна». До речі, після смерті Миколи цей хлопець телефонував, щоб поговорити з ним, та почувши сумну звістку, був шокований.

«Целуйте маме руки и поблагодарите. Хорошего сына вырастила. У вас красивые места и добрые люди. Коля очень помог мне, жаль, что не стало такого доброй души человека».

• Брав участь у всіх мітингах, не лишався байдужим до проблем громадськості. «Чому ти їдеш туди?» «Треба підтримати людей, я високий, буду тримати плакати, щоб побачили вимоги». Саме там Микола знайомився з активістами та депутатами.

• Не афішуючи фінансово допомагав товаришеві, в якого багато дітей, хоча сам «обростав» кредитами, бо пенсії не вистачало на життя. «Чужих дітей не буває», – казав Микола.

• Після ранкової пробіжки прибирав стадіон у Рокинях (останнім часом там жив із дружиною), дуже розсердився, коли в групі громади про це написали. «Можна вас щось попросити? Не кажіть нікому, що це роблю я. Мені не важко позбирати сміття. Я хочу слави на небі, а не на землі», – писав Микола.

• Щоб допомогти ГО «Джерело життя», де займаються люди з особливими потребами, в оплаті оренди приміщення, Микола сам пішов щедрувати й усі зібрані гроші передав директору центру. На наступний рік вмовив ще одного товариша. А вже потім «джерельчани» створили власний вертеп.

• Досягнув високих результатів у спорті серед людей з інвалідністю.

• Учасник та призер чемпіонатів України з легкої атлетики для людей з інвалідністю.

• Кандидат в майстри спорту України з штовхання ядра (інвентар знайшов на металоломі, з ним і тренувався).

• Чемпіон України з метання спису (спис подарував хтось із депутатів, можливо, професійне обладнання і дало змогу достойно підготуватись та виступити).

• Прапороносець збірної Волині з легкої атлетики.

• Допомагав, скільки міг, фінансово, хворим дітям. Хоч у самого лишились кредити.

Поділитися: