Недільного дня 3 липня небо над Оленівкою Рожищенської громади заповнили тужливі звуки церковних дзвонів. Простір аж здригався від смутку і горя, зойків і сліз, бо хоронили загиблого в російсько-українській війні на східних теренах держави 31-річного воїна Миколу Солодова.
Водій матеріального забезпечення механізованого батальйону, старший солдат Микола загинув 27 червня під час виконання бойового завдання у Бахмутському районі на Донеччині. Відтоді невимовний біль поселився в серцях матері, братів, родини, односельців, усієї громади.
У неділю, 3 липня, в Рожищі, Топільному, Носачевичах та Оленівці колону з тілом загиблого Героя зустрічали люди на колінах, а в рідному селі дорогу додому Миколи вистелили квітами.
…ось рідна хата. Сьогодні вона, як завжди, потопає у квітах, але на подвір’ї стоять люди в чорних хустинах, а небо розриває тужливий плач матері, яка востаннє зустрічає сина…
Усі, хто знав Миколу, пам’ятають його як щиру, доброзичливу та справедливу людину, турботливого сина, вірного друга і справжнього патріота своєї Батьківщини, який вдруге за роки війни не побоявся стати в ряди військових, аби боронити землю від підлого ворога.
«Микола завжди був позитивним, поміркований, спокійний. Завжди зустрічав з посмішкою на обличчі. Оці його карі очі не можна забути…», - втираючи сльози розповідає директорка Сокільської школи, де Микола закінчував 10 та 11 класи, Зінаїда Дорощук.
«Він завжди дівчат захищав, ніколи нікого не образив, ніколи в нього не було злих помислів. Про Миколу тільки світлі спогади… Сьогодні перед очима стоїть картина, як бабуся Юстина його проводжає на автобус їхати до школи. Вона так всіх проводжала. Їх четверо братів. Дуже хороша, дружня сім’я», - додає класна керівниця Людмила Іванівна.
Пані Ольга, яка працювала із загиблим Миколою на ТзОВ «Чебені Плюс» ковтаючи сльози розповідає, що він був дуже хорошою людиною: «Спокійний, врівноважений… Таких людей нині дуже мало. Працював в охороні. Микола і в АТО був. І тепер з першого дня війни пішов».
Поки люди на подвір’ї згадують Миколу, мати, як ластівочка б’ється біля труни сина. На жаль, ніякі слова підтримки не можуть втамувати її біль. Бо хіба можна загоїти поранене серце?
Почорніли від горя брати Олександр, Андрій та Юрій. Найменший Юра, якому загиблий брат був першим наставником та порадником мовив: «Я, можна сказати, батька втратив».
А далі була дорога на кладовище. Вмита слізьми та встелена квітами.
У капличці духовенство відправило панахиду за душу Миколи – новітнього Героя України.
Сумно грав військовий духовий оркестр. Тужили дзвони. Прозвучали військовий салют і «Ще не вмерла України…». Руки матері Миколи стискали синьо-жовтий прапор, який вручив їй військовий.
Плакали люди, важкими сивими хмарами тужило небо… Не ховали сліз і глибокого суму навіть чоловіки…
А Микола вже поповнив ряди Небесного війська, щоб назавжди захищати і оберігати своїх рідних та побратимів з Небес. Герої не вмирають! Вмирають вороги!
