«Я намагатимуся розмовляти українською, хоча, мабуть, не завжди правильно…», - ніби виправдовуючись, мовить моя 56-річна співрозмовниця. А я ловлю себе на думці, що до війни ми взагалі не акцентували на цьому уваги. Киваю головою, дістаю блокнот, ручку. Слухаю…
Жанна Володимирівна Васіль’єва-Осьмачко приїхала до нас із Сум, коли окупанти почали бомбити житлові масиви рідного міста. Важко говорити про пережите, бо воно ятрить й так поранену душу людини, якій випало, на мою думку, не найлегше життя.
Медик за спеціальністю та сильна людина по-життю. Саме так можна охарактеризувати панні Жанну, яка одна поставила на ноги сина з діагнозом ДЦП та виховала ще двох доньок.
«Старший син інвалід з дитинства. І я відразу сказала собі: «Так, це на все життя». Тому, маючи за плечима навчання в медзакладі, вирішила опанувати навички лікувального масажу. Це зараз багато спеціалістів, а раніше мала швидко реагувати на виклики долі. Разом із сином проживала нове, незнане до цього життя: вчилася ходити, говорити, далі були дитсадок, школа. Літом їхали в «Євпаторію» до моря. Скрізь, де могла, вивчала нові види масажу, аби допомогти йому», - розповідає Жанна Васіль’єва-Осьмачко.
Коли з народження сина пройшло дванадцять років і вона таки поставила його міцно на ноги, задумалася про особисте. Вийшла заміж. Впродовж двох років народила дві донечки. Здавалося ось воно щастя… Та чоловік, після служби в Чорнобилі, помер. Жанна знову лишилася одна, тільки тепер з трьома дітьми на руках. В її випадку одні люди опустили б руки, інші – нарікали б на життя. А вона помолилася Богу та прийняла нові виклики долі.
«Бог завжди був на моєму боці. Він моє джерело надії та радості», - повертає мене до реальності від думок «Як можна не зламатися?», моя співрозмовниця.
Зі слів жінки на її життєвій дорозі зустрічалися люди, які допомогли підняти самооцінку, переконали, що можна навіть маючи дітей, закінчити навчання, про яке мріяла. Відтак, у 2010, після працевлаштування у приватну школу в Сумах, Жанна Володимирівна вступила на заочне відділення до Київського міжнародного університету розвитку людини, який закінчила з червоним дипломом.
«Раніше думала, що піднімати інвалідів, фізично допомагати – це добре. Масажі, ЛФК, реабілітаційні центри. Але, як показало життя, соціальна реабілітація надалі теж дуже важлива. Як інтегруватися в життя, розвиватися в суспільстві, як влитися в колектив... Тому при нагоді знову на «відмінно» закінчила факультет соціальної реабілітації при педуніверситеті в Сумах», - додає співрозмовниця.
«Дипломи для мене дуже цінні. Вони підвищили мою самооцінку. Сьогодні я можу на власному прикладі показати, що двері відкриваються тим, хто стукає», - підкреслює жінка.
Чи було важко? Так, надзвичайно. Діти, робота, університет, де ти, 48-річна жінка, навчаєшся з вдвічі молодими студентами. Але Жанна Володимирівна не опускала руки, а чітко йшла до поставленої мети.
У 2014 році, коли пані Жанна працювала в місцевій соціальній службі, додала до життєвої скрині мудрості й те, як правильно працювати з проблемними сім’ями, коли є насилля, коли є фінансово-матеріальні питання. За словами жінки, ця робота займала багато часу, якого хотілося більше приділити своїм дівчаткам. Намагалася бути їм корисною, як мама, як сестра, як подруга. Складно було і на державному рівні. Це були роки Революції. У цей час вона втратила роботу. Але Бог продовжував допомагати. Тоді й зрозуміла: як добре мати ще одну професію. Адже, працюючи соцпрацівником, паралельно розвивала приватну справу – масаж.
«У мене був кабінет у «Центрі здоров’я та краси» і я, як підприємець, обслуговувала людей надаючи лікувальні масажі. Це не просто хобі, це улюблена справа, яку я впродовж життя удосконалювала. Бувала в багатьох центрах нетрадиційної медицини, корейської медицини «суджук», рефлексотерапії, надання швидкої допомоги, вивчала інші практики та брала те, що було найбільш корисне для лікування людей», - розповідає спеціалістка, яка впевнена: можна лікуватися медикаментозно, а можна допомогти собі правильним масажем.
«Точковий масаж допоміг мені й тоді, коли розпочалася війна й треба було мислити «холодною головою» та взяти себе в руки. Я розуміла, що відповідаю не тільки за своїх дітей, а й за стареньку 80-річну маму. Тому мала перевезти їх у безпечне місце», - пригадує жінка.
Що робилося на той час в Сумах? Транспорт не їздив, закриті магазини та суцільна паніка. Розуміючи, що допомоги немає від кого чекати, Жанна Володимирівна звертається до Бога. І Він не змусив на Себе чекати. Пастор однієї з Церков запропонував сім’ї виїхати в Рожище. В місто, про яке не знали абсолютно нічого. Навіть не розуміли, де воно знаходиться. Але довірилися Богу.
І хоча Жанна Володимирівна надіялася, що війна не затягнеться надовго, свої знання та навички застосувала й в Рожищенській громаді.
«Коли приїхали в Рожище та реєструвалися в ЦНАПі моє перше запитання було: де я можу тут працювати. Показала дипломи. А вийшовши побачила надпис «Центр соціальних служб». О, думаю, це знак, адже в мене досвід роботи в цій сфері. І тут мені на зустріч вийшов чоловік. Як згодом з’ясувалось, директор Центру Олег Шварцкоп. Запитала про заклад, він так приємно відповів, розповів про службу. Взагалі, у вас тут такі відкриті, щирі люди. Нас гарно прийняли, годують, допомагають. І мені справді дуже хотілося чимсь допомогти, я відчувала, що просто зобов’язана бути корисною для цієї громади», - розповідає Жанна Володимирівна.
Певний час жінка працювала фахівцем із соціальної роботи у Комунальній установі «Центру соціальних служб» Рожищенської міської ради. Контактувала безпосередньо з ВПО, реєструвала та допомагала у всьому, аби ті, хто, тікаючи від війни приїхав у нашу громаду, якнайшвидше реабілітувався та призвичаївся до нового ритму та місця життя.
За словами директора Центру Олега Шварцкопа, ні на мить не пожалкував, що взяв нашу співрозмовницю на роботу. Каже, що її завзяттю та прагненню допомогти іншим можна лише позаздрити. Оцінили працю жінки і слухачі «Університету ІІІ віку» Територіального центру, відвідаши цікаві лекції про техніки самомасажу та самодопомоги у критичних ситуаціях.
Нині Жанна Володимирівна поїхала до рідного дому. Хоча й зізнається, прикипіла серцем та душею до міста та рожищан.
«Тут тихо, спокійно, привітні та щирі люди. Сьогодні мені важко їхати звідси. Мені тут справді добре. Якби я залежала сама від себе я б, мабуть, залишилася. Але є мама, яка хоче додому, діти… Я вдячна Богу, що він розпорядився так, аби ми потрапили в Рожище і дякую всім тим людям, які були поряд та допомагали мені та, звісно, Олегу Юрійовичу, який повір в мене та мої сили», - підсумовує вона.
Історію цієї чудової жінки було важко писати. Чому? Мабуть, тому, що написати про сильну людину непросто. Не завжди вистачає слів, аби передати життя. Але такі героїні дають потужний поштовх рухатися далі й вірити – Бог на нашій стороні, отже все буде добре. І, як каже, Жанна Володимирівна, «немає коли старіти, бо до пенсії треба багато чого зробити».
Ірина Зенц